Відділ освіти

Кременчуцької районної державної адміністрації

Районний методичний кабінет

 

 

 

 

 

Особистісно – зорієнтований підхід до навчання

 як один із шляхів вдосконалення навчально – виховного  процесу

 

 

 

 

Вишневська Поліна Іванівна,

                                                                                     методист районного

                                                                                        методичного кабінету

                                                                            відділу освіти

                                                                                      Кременчуцької РДА

 

 

 

 

 

Кременчуцький район

2009

 

 

 

 

ПЛАН

 

1.     Основи сучасного навчання

2.     Сучасні педагогічні парадигми:

а) науково – технічна національна парадигма;

б) синергетична парадигма.

3. Особистісно-зорієнтована освіта як особливий вид діяльності.

4.  Реалізація особистісно – зорієнтованого навчання.

5.  Принципи особистісно – зорієнтованого навчання.

6.  Технологія особистісно-зорієнтованого уроку.

7.  Особистісно-зорієнтоване навчання під час вивчення інформатики.

8.  Схема аналізу особистісно-зорієнтованого уроку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ОСНОВИ СУЧАСНОГО НАВЧАННЯ

 

Сучасний період соціально–економічного розвитку суспільства докорінно змінив вимоги до рівня виховаості, озброєності знаннями, формування характеру молодої людини, яка вступа в самостійне життя. Яким шляхом вести дитину до вдосконалення власного «я»? Як організувати процес виховання учнів? Яким змістом його поповнити? Такі питання хвилюють освітян.

Прагнення педагогів до того, щоб шкала стала місцем емоційно– психологічної захищеності та душевного комфорту особистості, місцем, де формується громадянська зрілість, соціальна відповідальність за свою роль у національно-культурному відродженні України, де розвивається інтелектуально, емоційно–вольова, психічна сфера особистості, спонукають всіх піднятися у своїй роботі на якісно новий рівень, по–новому усвідомити свою роль у цьому процесі.

Створення оптимальних умов для розвитку і становлення особистості як суб’єкта діяльності – мета особистісно-орієнованої освіти.

В Законі України «Про загальну середю освіту» від 14.06.99р. визнання особистості основною метою освіти ввійшло в статті самого закону (ст.3,5, п.2).

Як зазначено в Концепції розвитку загальної середньої освіти: «Освіта ХХІ століття – це освіта для людини. Її стрижень – розвивальна, культурологічна доміната, виховання відповідальної особистості, яка здатна до самоосвіти і саморозвитку, вміє використовувати набуті знання і вміння для творчого розв’язання проблем, критично осмислити, опрацьовувати різноманітну інформацію, прагне змінити на краще своє життя і життя своєї країни».

 

СУЧАСНІ   ПЕДАГОГІЧНІ   ПАРАДИГМИ

 

Будь-яке навчання за своєю сутністю є створенням умов для розвитку особистості, тому воно є розвивальним, особистісно- зорієнтованим. Проблема полягає в іншому: як розуміти особистість, де шукати джерела її розвитку?

Не можна сказати, що в попередні роки наша школа не ставила перед собою мети розвитку особистості. Нвпаки, цю мету потійно декларували як завдання всебічного, гармонійного розвитку особистості. За наявності в той час соціально-педагоічних моделей цього розвитку, особистісно- зорієнтована педагогіка будувала процес навчання і виховання, виходячи в основному з визначення провідної ролі (детермінації) зовнішніх діянь (ролі педагога, колективу, групи), але не саморозвитку окремої особистості.

Аналогічним чином розробляли й відповідні дидактичні моделі, за якими реалізовували індивідуальний підхід у навчанні. Особистість розглядали як носія визначених зразків, виразника їхнього змісту.

Продекларовані в рішенні Колегії Міністерства освіти і науки від 17 серпня 200 року та Концепції розвитку загальної середньої освіти зміни парадигми в освіті вимагають іншого підходу до розуміння та організації особистісно-зорієнтованого навчання.

Педагогічна парадигма – це основоположні ідеї, принципи, які згодом будуть теоретично аргументовані та експериментально підтверджені вченими і практиками.

На сьогоднішній день виділяють, залежно від світосприйманя і світорозуміння вчителів, такі освітні або педагогічні парадигми:

-  науково-технократична (раціональна);

- синергетична;

- езотерична.

 

НАУКОВО  -  ТЕХНОКРАТИЧНА   (РАЦІОНАЛЬНА)  ПАРАДИГМА

 

Раціональна парадигма визначає практику сучасної української школи.

Її характеристиками є:

-         лінійний характер навчання (без можливості повернутися назад і розглянути проблему, але на вищому рівні);

-         орієнтація на досягнення якнайшвидших результатів (оцінки і рейтинги є самоціллю, не використовуються для прогнозування і передбачення навчальних досягнень);

-         створення ситуацій, коли вміння аргументувати власні думки фактично заперечуються регламентацією діяльності того і кого й навчають (учня розглядають як об’єкт зовнішнього впливу);

-         логічний розподіл та послідовність у викладанні окремих предметів (предметоцентризм), догматизація знань;

-         централізований контроль над ресурсами (навчальними планами та програмами, методикою та тривалістю навчання);

-         авторитарний тип мислення та відносин (фактично не визначено пізнавальну ініціативу з боку учнів, а їхні безпосередні живі інтереси розглядають як прояви стихійності та дезорганізованості);

-         батьки учнів виступають як сторонні (недовіра до школи, виникнення конфліктних ситуацій).

Більшість складних систем, які існують у природі і здотні до самоорганізації, за синергетичним баченням світу, є відкритими. Шляхи розвитку самоорганізуючих систем не визначені, бо між ними постійно відбувається обмін енергією, речовинами та інформацією, тому для них характерна постійна мінливість. Традиційна система освіти, яка спирається на принципі класичної науки, не може ефетивно відігравати роль засобу освоєння людиною світу. Звідси випліває необхідність розробки нової парадигми – синергетичної.

 

 

 

 

          СИНЕРГЕТИЧНА    ПАРАДИГМА

 

Для синергетичної парадигми характерні по суті протилежні науково-технократичній ідеє та принципи. Це:

-         визнання першорядності процесу пізнання (знаходження кожним істини), залучення учня до процесу пошуку (особливого значення набуває індивідуальне, суб’єктивне знання, яке має свого автора);

-         цінність співпраці (навчально-виховний процес має бути побудований як діалог або полілог і багатий на імпровізацію);

-         орієнтація на процес навчання (має бути важливим не тільки результат, а й процес досягнення цього результату);

-         рівність і довіра до пізнавальних можливостей усіх дітей, віра в їхні творчі можливості (атребутом професіоналізму стає любов до дитини; важливо, чи стоврені умови для успішного розвитку дитини);

-         нова модель керування освітнім процесом за рахунок допомоги і забезпечення лідерства та передбачливості (відчуття радості у процесі співпраці та постійного самовдосконалення);

-         тривимірне навчання (широкий світогляд, глибина знань, постійне їх оновлення), яке не обмежується навчальними програмами; регіональне керування ресурсами (складанням навчальних планів, програм і тривалістю навчання);

-         учні є продуктом своєї власної діяльності, розширюючи коло своїх інтересів, розвиваючи свої здібності та характер, допомагаючи іншим робити те саме;

-         учитель виступає як лідер, учень – як працівник, займаючи активну позицію;

-         середовище начання стає гнучким як щодо часу, так і щодо місця (різні предмети школярі можуть вивчати з різними групами учнів);

-         методи оцінювання знань учнів різноманітні і допускають право їх вибору самою дитиною;

-         батьки-партнери школи, що надають освіті матеріальну і моральну допомогу.

 

Порівняння характеристик науково-технократичної і синергетичної педагогічних парадигм дає можливість визначити сучасну гуманістичну виховну парадигму як ПАРАДИГМУ САМОРЕАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ.

 

Вона полягає в перетворенні виховного ідеалу, який передбачає конструювання нової людини з параметрами, визначеними інтересами суспільства, в самоналагоджувальну універсальну модель як таку, що виходить із особливостей інтивідуума і повертається до нього як до особистості через відтворення нею культури в усій її єдності та різноманітності.

 

Особистісно-зорієнтоване навчання має бути побудованим саме в цій парадигмі освіти.

 

 

 


  РАЦІОНАЛЬНА МОДЕЛЬ                                                              СИНЕРГЕТИЧНА МОДЕЛЬ ОСВІТИ


  унітарна                  уніфікована                      багатоаспектна                варіативна

 


            ТРАНСЛЯЦІЯ   ЗНАНЬ                                                                                СПІВПРАЦЯ


   учитель                 учень                                                учитель     учень


   суб’єкт                 об’єкт                                                суб’єкт       об’єкт

 

          форма навчання                                                      форма навчання

репродуктивно-відтворювальна                               продуктивно-інтерактивна

 

 

ОСОБИСТІСНО-ЗОРІЄНТОВАНА ОСВІТА

ЯК ОСОБЛИВИЙ ВИД ДІЯЛЬНОСТІ

 

Сучасна епоха характеризується процесами становлення нової парадигми у філософії та території освіти. Вони взаємопов’язані й ускладнені багатоманітністю і суперечливістю висхідних положень і висновків. Однак їх спільність – у прагненні до реалізації завдань і концепцій у практиці освіти: власне, це відмінна риса філософствування, яке сягає в глибину століть.

Сьогодні ми маємо всі підстави говорити про становлення парадигми особистісно-зорієнтованої освіти. Причому йдеться не лише про розробку теоретичної моделі, проведення відповідних досліджень, а про процес швидкого впровадження досягнення науки в практику, а інколи навіть про випередження, в порівнянні з розробками у фундаментальній науці, ексериментально-практичній діяльності щодо побудови особистісно-зорієнтованого освітнього процесу в закладах освіти. З одного боку, цей факт свідчить про необхідність якнайшвидшого філософського і наукового осмислення феномена особистісно-зорієнтованої освіти; з іншого боку – про реальність становлення нової парадигми освіти як соціального феномена.

 

ВИДІЛЯЮТЬ НАСТУПНІ СУТТЄВІ ОЗНАКИ ОСОБИСТІСНО-ЗОРІЄНОВАНОЇ ОСВІТИ:

1.      Поняття освіти трактується більш широко – як континуум навчання, учіння, виховання, самовиховання, соціалізації, тобто як єдність усіх процесів, які розвивають, пристосовують. Формують – „освічують” особистість.

2.      Особистісна орієнтація не є визнанням учня як такого (як індивіда, індивідуальності, суб’єкта) віссю освітнього процесу. Такою віссю є його особистість із проекцією в майбутнє: „особистість в минулому, особистість нині

 

ЗМІНА ХАРАКТЕРИСТИК ПАРАДИГМИ В ОСВІТІ

 

ТРАДИЦІЙНА ПАРАДИГМА

 

СИНЕРГЕТИЧНА ПАРАДИГМА

Навчальні програми

- формування знань, умінь і навичок як основної освітньої мети, що забезпечує соціальну компетентність;

- більшість уваги приділено змісту;

- обмежена однією науковою галуззю;

- лінійний характер;

- догматизація знань;

- предметоцентризм;

 

 

- констуювання навчального матеріалу відповідно до логіки побудови наукового знання з урахуванням рівня розвитку, ціннісних орієнтацій та суб’єктивного досвіду;

- рівновага між змістом і процесом навчання;

- інтегровані або комплексні дисципліни;

- спіралеподібна побудова;

- тривимірне навчання;

- безперервний доступ.

Навчально-виховний процес

- учень виступає об’єктом зовнішнього впливу;

- пасивне навчання;

- централізований контроль над ресурсами (навчальними планами та програмами, методикою та тривалістю навчання) – єдиний підхід;

- монополія підручника;

- орієнтація на досягнення якнйшвидших результатів (оцінки і рейтинги є самоціллю);

- учень є продуктом своєї власної діяльності, суб’єктом навчання;

- активне навчання;

- регіональне керування ресурсами (складання навчальних планів, вибір програм і тривалості навчання);

- використання сценарних варіантів уроків, забезпечених різноманітними носіями інформації;

- орієнтація на процес навчання.

Оточення

- конкуруюче оточення;

- керівництво рівнями освіти;

- нагляд за учнями;

- ієрархічні структури;

- батьки учнів виступають як сторонні;

 

 

- кооперативне оточення;

- керівництво школою;

- уповноваження учнів;

- горизонтальна (професійно-колегіальна) структура;

- батьки учнів є партнерами.

– особистість в майбутньому”. Головною умовою особистісно-зорієнтованої освіти є створення сукупності умов: усвідомлювана мета діяльності; моральні цінності, що культивуються; чітко визначені соціальні норми діяльності і поведінки, вихід на які підлягає санкціонуванню; межі соціокультурних цінностей, які визначають особистісно і соціальнозначимі спроби поведінки учнів, які сприяють вільному, але водночас і морально, соціально орієнтованому розвитку особистості і схвалені суспільством.

3.      Для гармонійного розвитку особистості і суспільства необхідна соціоультурна адекватність цілісних систем і постійна трансформація цінностей, котра врівноважує вічне протиріччя між тим, що потрібно суспільству, і тим, що необхідно індивіду. Там, де немає такої гармонії, або, щонайменше, балансу,- наступає резерв. Його можна уникнути, якщо враховувати психологічні фактои, які впливають на прийняття ціннісних систем.

4.      Необхідго розглядати людину як склдану систему, що саморозвивається. Певні закономірності такого розвитку визначені теорією розвитку неврівноважених систем- синергетикою. Відповідно до основних положень синергетичної методології, особливо в умовах мінливого суспільства, потрібно не нав’язувати особисті шляхи її розвитку, а створювати якомога більше умов і можливостей для її саморозвитку в межах соціокультурних норм і гуманістичних моральних цінностей.

5.      Оптимальний розвиток особистості визначається його одночасною детермінацією. Роль мети повинні виконувати соціокультурні гуманістичні цінності. Причому цінності (ідеалізовані образи особистісного і суспільного буття) у детермінації розвитку особистості домінувати над соціальними нормами (правилами і стандартами особистої і суспільної поведінки і діяльності). Таке співвідношення має важливе значення, оскільки цінності є внутрішніми, а значить, більш стійкими детермінантами життєдіяльності особистості. В умовах мінливого суспільства. Коли соціальні норми швидко змінюються, саме особистісні цінності виступають гарантами відносної стабільності особистості та суспільства.

Для того, щоб процес можливого рзвитку особистості ішов широким шляхом, „визначеним” соціокультурними нормами і цінностями, такий шлях потрібно створити в культурі сім’ї, школи, вузу, суспільства в цілому (схема).

Така схема особистісно зорієнтованої організації діяльності виявляється досить універсальною і придатною для зображення будь-якої діяльності, організованої як об’єкт-суб’єктна взаємодія. При цьому один із суб’єктів може відігравати провідну роль – керувати спільною діяльністю.

Для того, щоб будь-яка людина, залучена до певної діяльності, виступала в ній як суб’єкт, вона має усвідомлювати особистісно-значиму мету цієї діяльності. З цього виходить, що, якщо ми хочемо включити особистість в освітній процес (той же урок), вона повинна бачити в цьому певну значимість. Звідси наступна теза: робота вчителя без мотивації і особистісних підстав учнів рівнозначна роботі в порожньому класі.

Будь-яка діяльність – це своєрідний рух певним „шляхом”. Учням необхідно знати „етапи шляху”: коли будуть контроль, консультації, екзамен тощо. Вони повинні бути добре обізнані з нормами навчальної діяльності та її етапами (в контексті уроку, теми, річного і повного предметного курсу).

 

Функціональна схема особистісно-зорієнтованого процесу

 

 

 

Норми навчальної діяльності позначать крайню межу відхилення від курсу, що неприпустимо. Однак ці норми мають бути досить вільними – те, що заважає досягненню мети учнем і його однокласниками, все зайве, рутинне в нормах має бути відкинуте.Всередині цієї межі знаходиться інша межа – межа цінностей. Її роль в особистісно-зорієнтованій освітній взаємодії вкрай велике. Цінності в контексті конкретної освітньої діяльності – це ті якості особистості учня, його дії і вчинки. Які сприяють досягненню мети діяльності (наприклад: охайність, цілеспрямованість, наполегливість, обізнаність тощо).Межа цінностей – це умовний спосіб визначення для учнів, які потребують позитивної оцінки. Підтримки та цінування з боку вчителя в процесі досягнення значимих освітніх завдань.

Цінування – це щире вираження вчителем своєї радості з приводу діяльності та досягнень учня. Цінування безпосередньо не пов’язане з оцінюванням, воно срямоване не на результат, а на підтримку руху учня до результату.

Ключову роль в особистісно-зорієнтованій організації діяльності відіграє надана учневі можливість вибору для нього як суб’єкта діяльності певних способів просування до визначеної мети, тих, яким він надає найбільшої переваги, відповідальність за цей вибір і його результат. Наприклад, одна справа викликати трьох учнів і запропонувати їм відповідне завдання. І зовсім інше – назват прізвища учнів і запропонувати їм самим вибрати варіат рботи. Саме постійне тренування суб’єктності- здібності до вільного вибору і відповідальності найбільш сприяє становленню морально розвинутої особистості учня.

У цій архіскладній „простоті” і полягає серцевина особистісно-зорієнтованої  педагогічної практики. Адже для цього суспільству і педагогам „всього-навсього” необхідно навчитися будувати з учнями особистісну взаємодію.

І ще один із „секретів” особистісно-зорієнтованої освіти: у зворотному зв’язку педаога з учнями переважає позитивний зворотній зв’язок – цінування, підтримка, допомога тощо. Зворотній негативний зв’язок реалізується лише стосовно дітей, які вийшли за межі „норми діяльності”. Учень який перебуває між двома межаи – не просувається до мети, але й е виходить за межі норм, не повинен підлягати негативному впливу з боку вчителя. Учень пропонує йому свою увагу, додаткову допомогу та підтримку (схема).

Як видно зі схеми, педагог у спільній з учнями розумовій діяльності визначає норми і цінності навчальної діяльностіі, завдання конкретного її етапу. При цьому цінності є проекцією тих особистісних якостей, сьтанів і способів діяльності учнів, які срияють досягненню мети. Просування учня до мети підтримане позитивним зворотнім зв’язком – оцінюванням і цінуванням. Лише вихід учня за межі норм діяльності санкціонований негативно. Таким чином, позитивний зв’язок в освітньому процесі має домінувати над негативним. Надзвичайно важливим моментом у функціонуванні даної схеми є можливість суб’єктного вибору учнем варіанту свого руху до мети (А-1, А-2).

Таким чином, сутність освітнього процесу, відповідно до особистісно-зорієнтованого підходу, полягає у створенні умов для освіти особистості, у розкритті її максимальному розвитку всіх сутнісних сил особистості, її здібностей та інтересів, створенні умов для саморзвитку особистості в умовах певного соціуму і певної культури.

Мета особистісно-зорієнтованої освіти полягає у створенні умов оптимальних для розвитку і становлення особистості як суб’єкта діяльності і суспільних відносин, яка будує свою діяльність і стосунки відповідно до стійкої ієрархічної системи гуманістичних і буттєвих особистісних цінностей. Обов’язок у цьому випадку означає не обов’язок зовнішньо-примусовий, не прагнення підкортися тиску зовнішніх сил, чужих буттю особистості і буттю в цілому, а щось таке, що впливає з розуміння і відчуття особистістю свого місця в бутті, це – потреба особистості здійснювати необхідні (моральні) вчинки по відношенню до себе, інших і буття в цілому.

Вихлджячи з цього, необхідний науковий аналіз розвитку особистості на новому теоретичному підгрунті. ПО-перше, якщо в особистісно-відчуженій освіті йдеться про розвток інтелекту, мислення, практичних навичок, то особистісно-зорієнтована освіта акцентує увагу на розвиток ціннісно-смислової сфери діяльності учнів, яка виявляється у їхньому стаовленні до діяльності, що пізнається, її переживанні, усвідомленні як цінності. Оскільки учень у такій системі виступає суб’єктом не лише учіння, а й життя, це змінює уявлення про розвиток дитини, яке тлумачиться вже не у вузько інтелектуальному, раціоналістичному, а в значенні ширшому, ціннісно-смисловому і діяльнісому планах. У зв’язку з цим актуальною стає розробка критеріїв оцінки цілісного особистісного розвитку школярів.

По-друге, доцільно по-новому поглянути на визначення рушійних сил освітнього процесу з особистісною спрямованістю. Згідно з традиційним розумінням, рушійна сила навчального процесу міститься в протиріччі між знанням і незнанням. Завдяки цьому учень ніби входить до „зони найближчого розвитку”. Однак це протиріччя актуалізує лише когнітивний бік діяльності учнів, не зачіпаючи особистісно значимої, ціннісно-смислової сфери їхньої свідомості. Але тільки особистість найбільш цікава для особистості. За особистісної діяльності взаємодії процес оволдіння знаннями здійснюється в атмосфері інтеектуальних . мораьних та естетичних переживань, зіткненні поглядів, думок, позицій, наукових підходів, пошуків істини, проектуванні різноманітних можливих вирішень пізнавальних завдань, творчості вчителів та учнів. Таким чином, можна припустити, що основною рушійною силою освітньої діяльності (але не пізнання взагалі) є взаємодія особистості і особистості, взаємодія, за якої пізнання і діалогічне спілкування є усвідомленою метою і значимою цінністю.

 

 РЕАЛІЗАЦІЯ ОСОБИСТІСНО  -  ЗОРІЄНТОВАНОГО НАВЧАННЯ

 

В основі особистісно-орієнтованого навчання лежить визнання індивідуальності, самобутності, самоцінності кожної людини. Вона розглядається як індивід, наділений своїм неповторним суб’єктивним досвідом.

Суб’єктивний досвід – це досвід життєдіяльності, якого набуває дитина до школи в конкретних умовах сім’ї, соціокультурного оточення, в процесі срийняття й розумяння нею світу речей. Суб’єктивний досвід називають особистим. Індивідуальним.

На момент вступу до школи дитина вже є носієм власного пізнавального досвіду. Функція школи полягає не в нувелюванні досвіду дитини, а у максимальному його виявленні та використанні.

Реалізація особистісно-орієнтованого навчанння портебує зміни функції до нього. Це означає – допомогти учневі вдосконалювати свої індивідуальні здібності, розвиватися як особистість. Для цього потрібно:

1.     Виявляти при навчанні зміст суб’єктивного досвіду учня, а також досвід його попереднього навчання.

2.     Стимулювати учня до самоосвіти, саморозвитку, самовираження в ході оволдіння знаннями. Узгоджувати досвід учня з науковим змістом завдань.

3.     Давати учню можливість вибору при виконанні завдань, розв’язуванні задач, використовуючи значущі для нього способи.

4.     Забезпечувати контроль та оцінку не лише результату, але, головним чином, процесу учіння.

5.     Організувати роботу з текстом підручника на розвиток самостійності мислення.

6.     Алгоритмізувати навчальний процес з метою оргагнізації самостійного пошуку раціонального шляху до розв’язання задачі, завдання тощо.

Освітній процес за своєю сутністю повинен бути не стільки інфомативним, скільки розвивальним. Урок у особистісно-орієнтованому навчанні підпорядковується не повідомленню матеріалу й перевірці знань, а виявленню досвіду учнів щодо викладеної вчителем інформації. Потребує зміни і режисура уроку. На ньому учні не повинні тільки слухати розповідь учителя, а й співпрацювати з ним у діалозі, висловлюють свої думки, діляться інформацією. Завдання вчителя пропонувати свою точку зору з позиції наукового знання, а не змушувати учня схилятися до думки вчителя.

 

ПРИНЦИПИ   ОСОБИСТІСНО-ОРІЄНТОВАНОГО НАВЧАННЯ

 

Виділяють такі основоположні принципи особистісно-орієнтованого навчання: принцип реалізму, гуманізму, діяльності, принцип самоорганізації складних систем, принцип діалектичного редукціонізму, ціннісноцільової суті пізнання, принцип інтегративності, взаємодії.

Принцип гуманізму

ГУМАНІЗМ – (зі латин. – людський, людяний) визнає людину найвищою цінністю в освіті. Цей принцип передбачає захист гідності особистості, визнання її прав на свободу, щастя, розвиток і прояв свого хисту, створення для цього відповідних сприятливих умов (життя, праці, навчання і т.д.).

ПРИНЦИП РЕАЛІЗМУ

У відповідності з цим принципом об’єктивна реальність залежить від свідомості людини, бо вона є її творцем.

ПРИНЦИП ДІЯЛЬНОСТІ

Суть цього принципу в тому,   що саме в діяльностіі людина розвиває саму себе.

ПРИНЦИП САМООРГАНІЗАЦІЇ СКЛАДНИХ СИСТЕМ

Особистість як складна система у своєму розвитку залежить від великої кількості внутрішніх факторів, які  у взаємодії визначають вірогідний шлях її розвитку. В контексті освіти це означає не нав’язувати особистості шлях її розвитку, а надавати всіляку підтримку такому розвитку.

Принцип діалектичного редукціонізму передбачає врахування емоційно-негативних реакцій дитини, його комплексів, як своєрідний психологічний захист, який виконує захисну функцію стосовно особитості і розвиває її.

ПРИНЦИП ЦІННІСНО-ЦІЛЬОВОЇ СУТІ ПІЗНАННЯ

Сьогодні пізнання перестало бути самоціллю, воно стало засобом, необхідним лише в тому випадку, коли воно відповідає принципу гуманізму.

ПРИНЦИП ІНТЕГРАТИВНОСТІ

Цей принцип виступає основним у визначенні міри педагогічного впливу на особистість учня, не руйнуючи його як особистість.

 

ПРИНЦИП ДІАЛОГОВОЇ ВЗАЄМОДІЇ

Передбачає ведучу роль педагогічного спілкування, розглядає школяра як рівноправного суб’єкта освіти.

 

ТЕХНОЛОГІЯ ОСОБИСТІСНО-ЗОРІЄНТОВАНОГО УРОКУ

 

Будь-яка діяльність – це своєрідний рух по певному шляху. І для того, щоб цей рух був успішним, учню треба знати „етапи шляху”, коли буде контроль, консультація, атестація. Тобто, якщо ми хочемо включити особистість у освітній процес, вона повинна побачити в ньому свою значимість, мотивуючи його діяльність. Робота вчителя без мотивації і визначення цілі для учнів рівнозначна роботі в порожньому класі.

Ключову роль в особистісно – орієнтованій діяльності відіграє надання учневі можливість вибору для нього як суб’єкта діяльності способів просуання до мети. Це може бути варіант відповіді домашнього завдання, це може бути вибір варіанту складання конспекту – все, що не повинно порушувати ходу пізнання, дозволяє учневі усвідомити процес суб’єктивного вибору, відповідальності за цей вибір і його результат.

Отже, постійне тренування суб’єктивності – здатності до вільного вибору і відповідальності більше всього сприяє становленню розвинутої особистості учнів.

Для того, щоб бути суб’єктом навчальної діяльності, учень повинен знати основні її етапи: орієнтація – цілевизнання – проектування – організація – реалізація – контроль – корекція – оцінювання.

І. Етап орієнтації.

- Мотивація діяльності, позитивна устаовка на роботу.

- Орієнтація учнів на даному уроці, в цілісному курсі, розділі, темі.

- Опора на особистий досвід учнів із проблеми заняття.

ІІ. Етапи цілевизначення.

-         Визначення спільнол з учнями особистісно-значимих цілей діяльності на уроці (що може дати це заняття школяру зараз, для тематичного оцінювання, атестації, майбутнього життя).

-         Визначення показників досягнення поставлених цілей (які знання, уявлення, способи діяльності будуть свідчити про це).

Методи і прийоми першого і другого етапів: актуалізація, проблематизація, інтрига, ігрова ситуація, формування пізнавального інтересу.

ІІІ. Етап проектування.

-         Залучення учнів (по можливості) до планування майбутньої діяльності через попередню роботу (завдання на випередження, повідомлення, реферати, підготовка наочності, самостійності завдання. Складання плану роботи, його обговорення .)

 

 

ОСОБИСТІСНО - ЗОPIЄHTOBAHE НАВЧАННЯ

 ПІД ЧАС ВИВЧЕННЯ ІНФОРМАТИКИ

 

Основне завдання школи — підготувати дитину до життя і ро­боти в сучасному суспільстві, на­вчити її використовувати набуті знання, вміння, досвід для свого існування та існування своєї сім'ї, всієї держави. Тому і вчити на уроці треба не просто весь клас, а осо­бисто кожного учня.  Любов до своєї справи веде учителя шляхами нових і старих методик. Любов до дитини ле­жить і в основі особистісно орієн­тованого навчання, при організації якого в центрі методичних пошуків учителя повинна завжди стояти дитина.

Особистісно орієнтоване на­вчання включає в себе:

•  диференціацію навчання;

•  навчальне спілкування;

•  систему корекції знань, умінь та навичок;

•  оновлення змісту навчання;

• розвиток дитини як активно­го учасника навчального процесу на уроці та в позаурочний час.

Диференціація навчання серед­ньої освіти в умовах структурної оди­ниці освіти загальноосвітньої шко­ли в масових класах—це внутріш­ня або рівнева диференціація, тоб­то врахування індивідуальних особ­ливостей учнів на кожному уроці. Вона передбачає застосування ме­тодів, організаційних форм, спря­мованих як на реабілітацію відста­ючих у навчанні, так і на поглиб­лення знань учнями, що навчають­ся з випередженням, і має два види:

1)  за мірою педагогічної під­тримки;

2) за рівнем навченості. Навчальне спілкування вклю­чає в себе:

•  відношення учень—навчаль­ний матеріал;

•  партнерство (учитель—учень, учень—учень, учень—дорослий);

•   мотивованість навчання (рівновага «хочу» і «треба»).

Система корекції знань, умінь та навичок — це розгалу­жені форми своєчасного контро­лю і підтримки учня.

Оновлення змісту навчан­ня, його багатокомпонентність і актуальність дає можливість впли­вати на особистість дитини.

Розвиток дитини як актив­ного учасника навчального процесу на уроці та в позау­рочний час перш за все потре­бує виховання в учнів потреби постійно добувати знання із різних джерел і розвитку внутрішніх сил дитини, віри в себе, в свої сили.

Всі складові особистісно оріє­нтованого навчання нерозривно пов'язані один з одним, що потрібно враховувати при плануванні та проведенні кожного етапу уроку.

Для вивчення інформатики доцільно використовувати такі типи уроків, як:

урок-лекція,  урок-практичне заняття,  урок-лабораторна робота,  урок-семінар,  урок- залік,  урок- тренінг тощо.

 

 

СХЕМА   АНАЛІЗУ  ОСОБИСТІСНО-ЗОРІЄНТОВАНОГО   УРОКУ

 

Вид спостере-ження

Основні критерії

Виявлені критерії

завжди

іноді

немає

Використання індивідуального досвіду учнів

1.         Виявлення цього досвіду шляхом постановки запитань.

2.         Організація обміну змістом власного досвіду між учнями.

3.         Підтримка учителем найбільш правильних версій.

4.         Побудова на основі цих версій вивчення нового матеріалу.

 

 

 

Застосування учителем на уроці

дидактичного матеріалу

1.      Використання учителем різних джерел інформації.

2.      Заохочення учнів до виконання нестандартних, проблемних завдань.

3.      Добір завдань різної складності.

4.      Застосування карток з описом основних навчальних дій та послідовністю їхнього виконання.

 

 

 

Характер педагогічного спілкування

1.      Уважне вислуховування учнів, незалежно від   рівня їхньої успішності.

2.          Бесіда з дітьми на рівних, підтримка партнерських, доброзичливих стосунків.

3.          Підтримка незалежності учнів, упевненості в собі.

4.          Прояв чуйності, доброзичливості вчителя до кожного учня.

5.          Надання допомоги дітям, які не встигають за темпом роботи класу.

 

 

 

Активізація способів навчальної праці

1.      Стимулювання учнів до застосування різноманітних способів навчальної роботи.

2.      Аналіз усіх запропонованих способів, розв’язання проблем.

3.      Обоворення найбільш раціональних способів.

4.      Виявлення серед запропонованих учням найбільш особистісно – значимих шляхів розв’язання завдань.

5.      Оцінювання не лише результату, а й процесу виконання завдань.

 

 

 

Організація навчально – виховного середовища та його вплив на учнів

1.      Рівень залучення кожного учня в роботу класу протягом усього уроку.

2.      Надання дітям можливості вибирати завдання серед різних варіантів, запропонованих учителем.

3.      Створення умов, які дозволяють кожному учневі бути активним, самостійним.

 

 

 

 

 

 

 

ВИКОРИСТАНА   ЛІТЕРАТУРА

 

1.             Подмазін С.І. Особистісно-орієнтований освітній процес. Принципи. Технології//Педагогіка і психологія.- 1997.-№2.

2.             Сиротинко Г.О. Сучасний урок: інтегровані технології навчання.- Х.: Освіта, 2003

3.             Якименская И.С. Личностно ориентированное обучение в современной школе. – М., 1996.

4.             Яковлев Н.М. Сохор А.М. Методика и техника урока в школе. – М.: Просвещение, 1982.

5.             Кузнєцов М.Е. Учитель и ученик в личностно ориентированном образовательном процессе: концептуально-дидактический аспект. //Відкритий урок. – 2002.-№ 11-12.

6.             Зотов Ю.Б. Организация современного урока.-М., 1993.

7.             Киричук О. Розвиток і самореалізація особистості в умовах освітнього закладу.//Рідна школа.-2002.-№5.

8.             Ампілогова Л. Образ інновацій в аналізі уроку. – Директор школи. /-2006. -№ 5-6.

9.             Маяковський Й., Цепла Л. Ефективність інновацій в освіті. – Директор школи. /-2006. -№27-28.

10.        Упорядник К.М.Задорожний. Технології навчання біології. – Х.: Основа, 2007.

11.        Математична газета./Освіта України. -2006.-№1.