НОВІ САНЖАРИ

Районний центр розташований на березі р. Ворскла, за 7 км від однойменної залізничної станції, за 2 км від автотра­си Суми — Олександрія. Селищна рада межує з Лелюхівською, Малокобелячківською, Судівською, Кунцівською, Клюсівською, Зачепилівською сільськими радами.

З середини XIX століття Нові Санжари — волосний центр Кобеляцького повіту.

З 7 березня 1923 року — центр Новосанжарського райо­ну Полтавського округу Полтавської губернії. Селищна рада утворена у 1925 році.

ЗА ДАЛИНОЮ РОКІВ...

Як свідчать археологічні розкопки, заселення території, де розташовані Нові Санжари, почалося в глибоку давнину. Тут виявлено поселення доби неоліту — нового кам'яного віку, на околиці селища, на правому березі Ворскли, знайдено рештки поселення скіфського часу та сарматське поховання.

На північний захід від селища археологи виявили поселен­ня черняхівської культури III — IV століть нашої ери. Знайдено керамічні, гончарні та інші вироби, римські монети перших сто­літь нашої ери — вони свідчать, що давньослов'янські племена, які тет проживали, були осілими, землеробськими, займалися ремеслами, вели торгівлю з сусідніми народами.

У другій половині XIV століття ці землі потрапили під вла­ду Великого Князівства Литовського, а після Люблінської унії 1569 року, з утворенням Речі Посполитої, їх захопили польські магнати.

З джерел ближчого часу відомо, що назва «Санжаров» тюркського походження.

У 1243роцінаберезі Ворскли зимувала орда татар. Урочище, Де вона розташувалась, називали Сан-Чаров. Урочище Сан-Чаров згадується у другій половині XVI століття у скарзі, яку кримський хан подав Івану Грозному — один з двох торгових шляхів, яким турецькі і кримські купці возили товар до Москви, пролягав через пусті, незалеселені землі, урочище Сан-Чаров.

Хан скаржився, що на караван купців, котрі, аби не платити мита, направились через урочище Сан-Чаров, напали спершу московські, а потім королівські козаки, відібравши товари.

В історичних джерелах 1636 року вперше згадується «Санжаров» — королівська маєтність, що підпорядковувалась тодішньому Черкаському староству. Цю місцевість вкривали густі незаймані ліси з річками — це були королівські угіддя, міс­ця для полювання та розваг.

На карті французького інженера Гійома Левассера де Боплана (друга чверть XVII століття) вони значаться як на­селений пункт Санжаров Новий Черкаського староства. У той час тут була земляна фортеця, обнесена валом, який існував до кінця XIX століття. Про те, що до середини XVII століття Нові Санжари були невеликим поселенням, можна судити з того, що серед занесених у реєстр 1649 року 19 міст і містечок Полтавського полку вони не значаться.

Як відомо, Богдан Хмельницький своїми універсалами від 1650 і 1651 років дозволив утікам з Правобережної України, яка перебувала під владою Речі Посполитої, селитися на землях, що належали до «гетьманської булави», мати тут «борті, і мли­ни, і всякі угіддя». Саме тоді Нові Санжари прийняли багато переселенців з Брацлавщини й Поділля.

Населення займалося селітроварінням, різними промисла­ми, особливо тканням ряден. Нові Санжари були одним з цен­трів чинбарства на Лівобережжі.

У «Розпису» міст і містечок, якими володіло Військо Запорізьке, складеному у 1653 році, згадується слобідка Нові Санжари у складі Полтавського полку.

Нові Санжари мали неабияке стратегічне значення як пе­редовий військовий пост. Про це можна судити з поданої жите­лями цареві Олексію Михайловичу у 1658 році скарги на Івана Виговського, який із своїми союзниками напав на поселення і пограбував його. «Новый город Санжаров стоит на краю на бро­дах от татар, и нам, государь, Богдан Хмельницкий в том городе велел селитца, чтоб татарам заступить дорогу...». Від тих дав­ніх бродів пішла й назва села Забрідки, що розташоване поруч з  Новими Санжарами.

Новосанжарці не підтримали зрадника українського на­роду гетьмана Івана Виговського, який був одним з ініціаторів підписання польським урядом Гадяцького договору, за яким Лівобережна Україна повинна була знову повернутися під вла­ду шляхетської Польщі. В одній із «чолобитних» розповідало­ся, як 12 грудня 1658 року три полки Івана Виговського напали на Нові Санжари, порубали двісті чоловік. Але жителі не вико­нали вимоги видати десять російських послів з Чугуєва, які пе­ребували в містечку, і героїчно захищалися. Зламавши їх опір, ворог все пограбував і спалив селище, «поотдал в неволю душ христианских множество и малых детей татарам и бусурманам и ляхам».

У 1668-1672 роках вся Лівобережна Україна переживала страхіття міжусобної боротьби, в якій одні старшинські групи спиралися на султанську Туреччину, другі — на шляхетську Польщу, інші залишалися щирими прихильниками Росії.

У зоні бойових дій опинилися Нові Санжари і тоді, коли війська Карла XII вдерлився в Україну. Свій внесок у захист Полтави, забезпечення перемоги під її стінами зробили і ново-санжарці. Вони нападали на шведів, відволікали на себе части­ну сил ворога від обложеної Полтави.

Захопивши Нові Санжари весною 1709 року, шведи розта­шували тут свій гарнізон. Не бажаючи прислужувати ворогу, жителі тікали в ліси до партизанів, убивали або захоплювали в полон ворожих солдатів. Коли війська Карла XII форсували облогові роботи під Полтавою, козаки в районі Нових Санжар лише за один день 16 травня 1709 року знищили 215 і взяли в полон 45 шведських солдат. У наступні дні козаки знищили та полонили ще кількасот ворогів.

Новосанжарці надавали і матеріальну допомогу обложеній Полтаві. Під час збирання грошей по всіх сотнях Полтавського полку на купівлю селітри Новосанжарська сотня внесла сто злотих.

Після поразки під Полтавою 27 червня 1709 року рештки шведської армії тікали через Нові Санжари. Щоб відірватися від переслідувачів, шведи тут палили вози, закопували або й просто кидали зайві речі, які награбували в Україні, і втікали Далі до Дніпра. Ще й сьогодні в народі живуть легенди про те, як шведи буцімто заривали в землю й кидали в колодязі бочки із золотом та іншим багатством. Навіть називали місця, де зна­ходяться скарби, час від часу появлялися скарбошукачі. На честь 200-річчя перемоги під Полтавою сільська громада постановила спорудити в Нових Санжарах пам'ятник. Його було відкрито 27 червня 1909 року, але під час громадянської війни пам'ятник зник — тільки в жовтні 1965 року будівельники, риючи котлован у центрі селища для спорудження магази­ну, відкопали пам'ят­ник. За рішенням ви­конкому селищної ради його встановле­но на центральній ву­лиці Нових Санжар.

Все більше зрос­тало класове розшару­вання жителів Нових Санжар. Маєтки, мли­ни, великі пасіки зо­середжувалися в ру­ках козацької старшини, духовенства. Величковські, Магденки, Маджари та інші власники поступово перетворювали у своїх кріпаків значну частину колись вільного населення. У 1760 році останній гетьман Лівобережної України Кирило Розумовський із санкції царського уряду віддав Нові Санжари, Кобеляки, Білики та навколишні землі у спадкове і довічне володіння рос­ійському генералові Роману Воронцову, який намагався поши­рити свою владу і на вільних козаків.

З ліквідацією гетьманства Нові Санжари у 1765 році було віднесено до складу Новоросійської губернії, переведено в ранг повітового міста з утворенням тут пікінерського полку. Таким чином, Нові Санжари стали військовим поселенням, жителі якого, позбавлені колишніх козацьких прав, мусили не тільки брати безпосередню участь у війнах, а й давати для царської ар­мії підводи, коней, фураж, провіант, підпорядковуватися всім вимогам тодішньої тяжкої царської муштри.

З 1784-го по 1794 рік Нові Санжари належали до Катеринославського намісництва як повітове місто, потім як поселення Алексопольського (Царичанського) повіту. ЗО лис­топада 1796 року волосне містечко Нові Санжари увійшло до складу Чернігівської (пізніше Малоросійської) губернії.

Скасування кріпацтва, розвиток капіталістичних від­носин у країні майже не відбилися на економіці містечка. До кінця століття в ньому працювали два невеличких воскових заводи, 31 цегельня, шість шкіряних заводів та винокурня, ряд олійниць, кузень, бондарень, чоботарських та кравецьких майстерень, де було по 1-5 робітників. Основна маса населення не мала можливості працювати у містечку. Недостатньо було й землі. На 362 козацьких, селянських та міщанських гос­подарств приходилось 893 десятини в самому містечку і 700 десятин степової та 300 десятин піщаної землі поблизу села Кустолове. Малоземелля, неврожаї, стихійні лиха були по­стійним важким бичем для бідноти, яка, щоб якось проіснува­ти, влітку ходила жати від снопа. Ішли на далекі заробітки в Таврію чи до місцевих куркулів. Багато бідняків були змушені шукати кращої долі в чужих краях, переселятися до Сибіру чи на Далекий Схід. Протягом 1861-1893 років з Новосанжарської волості переселилися 888 чоловік. Відсутність промисловос­ті, обмаль землі змушували населення займатися кустарними промислами, що особливого розвитку набули в другій поло­вині XIX століття. За даними переписів 1898 та 1900 років у Новосанжарській волості, до складу якої, крім Нових Санжар, входили село Лелюхівка та хутір Забрідки, 232 чоловіка займа­лися безпосередньо ремеслами. У 1910 році тут було вже біль­ше трьохсот ремісницьких господарств. Це були теслярі, пічни­ки, кравці, шапошники, чоботарі, шевці, бондарі, позолотники, ковалі, слюсарі, чинбарі, ткачі. Матеріал ремісники купували в різних місцях: ковалі — у Полтаві, Кобеляках, Кременчуку, шкіряники — в Полтаві та на місцевих і навколишніх ярмар­ках. Вироби свої продавали на ярмарках та скупникам а міст. Працювали ремісники та кустарі і на замовлення. Багато з них були в кабалі v місцевих лихварів. Вигідне географічне положення Но­вих Санжар (на шля­ху між Полтавою і Кременчуком, у межиріччі Ворскли та Орелі) сприяло розвитку торгівлі. Щороку тут відбу­валося чотири яр­марки, на які з'їжджалися купці не тільки з російських

губерній, а навіть з турецьких міст. Торгували худобою, хлібом, шерстю, рибою, чорноморськими оселедцями, дьогтем, ткани­нами, персидськими килимами, дорогоцінними прикрасами, ремісничими виробами.

На початок XX століття у Нових Санжарах було 534 гос­подарства, 2518 чоловік разом з найманими робітниками. Незважаючи на зменшення кількості населення, землі у госпо­дарів було мало: всього 955 десятин, в тому числі орної — 661 де­сятина. 55 господарств зовсім її не мали, майже 280 сімей воло­діли менше ніж трьома десятинами. Ця біднота фактично вела напівжебрацьке життя. її супутниками були не тільки голод, але й хвороби, насамперед інфекційні — віспа, малярія та інші. За лікуванням зверталися до знахарів, шептух, бо на медичну дільницю, яка обслуговувала кілька волостей з населенням по­над 32 тисячі чоловік, був лише один лікар та один фельдшер у Нових Санжарах, невелика приватна аптека, існувала богодільня для жебраків і безпритульних.

У містечку діяло парафіяльне училище, потім — двокласне і початкове училища. Пізніше відкрилася земська, а потім і чо­тирикласна вища початкова школи. І все ж у 1892 році в Нових Санжарах з прилеглими хуторами майже на 3,6 тисячі жителів письменних було лише 359 чоловіків і 64 жінки — трохи більше 11 відсотків населення.

В той же час у Нових Санжарах працювали і представники високоосвіченої культурної інтелігенції, яка глибоко співчувала бідноті.

 

 

 

НЕСПОКІЙНЕ СЬОГОДЕННЯ

 

На  північно-західній  околиці  селища  в  повоєнні  роки виросло   справжнє   промислове   містечко.   Коли   їдеш   трасою з Полтави чи з Кременчука, то зразу запримітиш бурові вишки.  У  1957 році було створено експедицію глибокого буріння. Колектив експедиції був зайнятий пошуковими роботами    на   території    Новосанжарського,    Полтавського, Решетилівського, Машівського, Диканського, Шишацького районів. Новосанжарські геологорозвідники бурили свердловин на глибину від трьох до п'яти тисяч метрів. Колектив неодноразово виходив переможцем у всесоюзному і республіканському змаганні. Серед тих, хто вніс вагому частку знань і праці у справу розвідки новосанжарських надр — Іван Петрович Петрук, котрий впродовж багатьох років очолював колектив експедіції, Роман Павлович Луговський, Віктор Іванович Орищак, Михайло Олексійович Іваникович (першим у районі удостоєний нагороди незалежної України — ордена «За заслуги»), заслужений геолог України Іван Венедиктович Санаров та багато інших.   У свій час за кошти експедиції в райцентрі споруджено дитячий садок, гуртожиток, чимало двоповерхових будинків.

З 1981 року в селищі працює управління зрошувальних систем. Необхідність його створення була обумовлена значним розширенням у той час в районі площ меліорованих земель, особливо після введення другої черги каналу Дніпро — Донбас. Тоді, у 80-ті роки, управління обслуговувало понад 35 тис гектарів земель, що поливалися штучним дощем. Зараз колектив управління надає різноманітні послуги.

Тривалий час на базі райсільгосптехніки діяла одна з небагатьох в Україні спеціалізована майстерня по ремонту бурякозбиральних комплексів та гичкозбиральних машин.

Тут вперше в районі було впроваджено бригадну форму організації праці, комплексну систему управління якістю продукції.                                                                                     

У свій час доброї слави зажив колектив спецавтопідприємства «Полтаваагропромтрас», котрий забезпечував перевезення половини усіх вантажів у районі. Підприємство було створено у 1976 році, коли автопарк рай сільгосптехніки було передано об'єднанню «Полтаватранссільгосптехніка. Чимало цікавих    новинок    народи­лося у свій час в колекти­ві — бригадна форма органі­зації праці, створення спе­ціалізованих      кормодобув­них   загонів,   використання автопоїздів   на   перевезенні зерна   і   цукрових буряків. Тривалий   час   підприємст­во    очолював    досвідчений спеціаліст, вмілий організа­тор   виробництва   Григорій Федорович    Новохатній,    в число   передовиків   змаган­ня   щорічно   виходили   ла­уреат     Державної     премії СРСР Микола Іванович Бут, його колеги водії Анатолій Дмитрович Заїченко, Мико­ла Григорович Бодак та інші. Кращі    традиції    колекти­ву намагається примножувати нинішній колектив ВАТ «Нові Санжари Агротранс».

Серед будівельних організацій найпотужнішим тривалий час було БУ-29, перейменоване згодом в райагробуд. Колектив займався не лише будівництвом нових та ремонтом наявних господарських приміщень і об'єктів соцкультпобуту, а й мав свій цегельний завод. Нині на виробничій базі колишнього райагробуду діє ТОВ «Євробудсервіс», яке щороку нарощує обся­ги будівельних робіт.

З 1965 року веде свою біографію інша будівельна організа­ція — колишня міжгосподарська пересувна механізована коло­на №16, нині ВАТ «Новосанжарський агрошляхбуд». Тільки спеціалізація тепер тут дещо інша — ремонт наявних автошля­хів, підтримання їх у належному стані. Тоді ж, у 60-ті роки на вулиці Петровського почала діяти Ремонтно-будівельна дільниця. Нині тут розміщується колективне підприємство «Будівельник», яке забезпечує значний фронт робіт, особливо на спорудженні, реконструкції та ремонті об’єктів соціально-культурного призначення. Колектив підприємства стабільний, відзначається належною організацією праці, вже має свої добрі традиції.

В самому центрі Нових Санжар — триповерхове примі­щення будинку зв'язку. Останнім часом немало зроблено для розширення селищної автоматичної телефонної станції, вста­новлено нові АТС у Поповому, Шовкоплясах, розширено діючі в Малому Кобелячку, Сухій Маячці, Драбинівці, інших селах. Колектив старається забезпечувати надійну роботу радіото­чок, впроваджує новинки електрозв'язку. Новосанжарські по­штовики доставляють передплатникам понад сорок тисяч при­мірників періодичної преси, поштову кореспонденцію, пенсії, надають інші послуги.

На вулиці Шевченка розташоване одне з найновіших під­приємств району — хлібокомбінат. У свій час в районі були три заводи, які мали застаріле обладнання, не могли забезпечити належну якість продукції. Великі надії покладались на нове — потужне, оснащене сучасним обладнанням підприємство, але воно, на жаль, тривалий час практично не працювало, тіль­ки в 2005 році завдяки зусиллям керівництва району вдало­ся відновити роботу ВАТ «Новосанжарський хлібокомбінат». Підприємство випускає продукцію, що за якістю не має рівних серед однотипних підприємств області.

Неподалік ринку розташовані й інші підприємства. З метою захисту земель від вітрової і водної ерозії в 1971 році було відкрито лісомеліоративну станцію, нині — держав­не підприємство «Новосанжарське лісове господарство», що обслуговує не лише Новосанжарський, а й Решетилівський, Карлівський та Машівський райони.

Колектив цього підприємства займається рубками догля­ду, створенням нових лісових масивів, заготівлею і переробкою деревини. У Малоперещепинському та Новосанжарському ліс­ництвах є спеціальні лісорозсадники, які забезпечують посад­ковим матеріалом практично всі райони.

Діє молокоприймальний пункт. У свій час тут виробляли масло, сметану та іншу продукцію, тепер приймають молоко з агроформувань та з індивідуального сектора і після первинної обробки відправляють на більш потужне, оснащене сучасним устаткуванням підприємством — Білицький молочноконсерв­ний комбінат.

Виготовленням шаф, столів та меблів тривалий час займав­ся структурний підрозділ Полтавської фабрики «Реммеблі». Нині на цій території розташована фірма «Краснодеревщик», котра теж виконує різноманітні замовлення, передусім на ви­готовлення меблів.

В цьому мікрорайоні розмістився і комбінат комунальних підприємств, колектив якого обслуговує селищну водомережу, виконує значний обсяг інших робіт.

А в сосновому лісі розташувалось управління по експлу­атації газового господарства, працівники якого забезпечують безперебійну подачу блакитного палива на виробничі об'єкти, в установи та організації району, в оселі новосанжарців.

В центральній частиш селища промислових підприємств практично немає. Виняток складає колишня фабрика «Червоне проміння». У свій час артіль вишивальниць славилася свої­ми виробами не тільки на Полтавщині, а й далеко за межами України. У 1936 році вироби промартілі експонувалися на ви­ставці «Українська народна творчість», а в наступному — на всесвітній виставці у Парижі, де українські художні промис­ли були удостоєні Великої золотої медалі. Прекрасними май­стринями, передовиками-стахановками зарекомендували себе Олександра Токова, Мотрона Шийко, Олександра Левенець та інші. Вишивальниці та килимарниці з «Червоного проміння» і в повоєнні роки представляли свої вироби на виставки в Київ, Москву, Ленінград, а в 1957 році брали участь у всесвітній ви­ставці    в    Брюсселі. Нині   славні   тради­ції червонопромінців продовжує      невели­кий    колектив    при­ватного підприємства «Санжари».

З 1964 року в Но­вих Санжарах діяв шкірзавод, створений на базі промкобінату —робітники займа­лися стрижкою овчии, виготовленням хромових шкіртоварів та хутрової овчини, робочих рукавиць та шкіргалантереї.

На вулиці Чкалова — виробничі потужності ВАТ «Новосанжарська меблева фабрика». У свій час підприєм­ство спеціалізувалося на виготовленні куточків відпочинку, було структурним підрозділом Кременчуцького меблевого

комбінату.

На околиці селища розташувалося ВАТ«Новосанжарський райавтодор». Підприємство працює стабільно, забезпечуючи виконання планових показників по будівництву і ремонту шляхів.

Серед інших підприємств селища — ВАТ «Новосанжарськf сільгоспхімія», районна друкарня та інші.

РАЙСЬКИМ КУТОЧКОМ ЗДАВНА ВЕЛИЧАЮТЬ...

Нові Санжари заслужено називаються оздоровницею всеу­країнського масштабу.

В останні роки особливо активізувалася робота по перетво­ренню селища в курортне містечко. Одеські спеціалісти прове­ли необхідні дослідження і дійшли висновку, що природно-клі­матичні умови (запаси цілющої мінеральної води, лікувальних грязей, чудова природа) цілком підходящі для цього.

Ще на початку XIX століття російський історик і географ Євдоким Зябловський, побувавши на             Полтавщині, описував Нові Санжари, як одне з «примечательных мест» повіту з ви­нятково багатою і красивою природою: з трьох боків — гориста місцевість, на схід — степ, древні   Ромашковий   та Великий  ліси,  гаї,  сад­ки, Ворскла. З провесни сюди наїздили дачники, які величали цей чарів­ний куточок Українською Швейцарією.       Чимало полтавських,  столичний інтелігентів     відпочива­ли в цьому благодатном куточку.   Тривалий   час тут працював  видатний російський вчений природознавець, основопо­ложник сучасного на­укового ґрунтознавства Василь Докучаев.

На  одній  з  селищ­них околиць,  за  сотню метрів   від   Ворскли,   у 1933 році було відкрито будинок відпочинку для військовослужбовців Харківського військово­го округу. В роки війни тут  діяв  госпіталь  для лікування поранених ра­дянських воїнів. З 5 грудня 1945 року на базі згаданого будинку відпочинку почав діяти бальнеологічний санаторій Київського військового округу, нині здавниця носить назву «Медичний центр Внутрішніх військ МВС України». Для лікування хво­рих використовують місцеву мінеральну воду, яка належить до гідро-карбонатно-хлоридно-натрієвих і є аналогом знаменитої «Єсентуки». Медичний центр має чудовий п'ятиповерховий спальний корпус, прекрасний клуб, зручну їдальню, всі умови для повноцінного лікування і відпочинку. Тисячі людей попра­вили здоров'я в цьому прекрасному санаторії, побувавши тут один раз, стараються щороку відпустку провести саме на бере­гах Ворскли. У самому центрі Нових Санжар з 1924 року діє будинок від­починку «Ворскла», впродовж багатьох років це був філіал зна­менитого курорту «Миргород». Сюди на відпочинок приїздили люди з різних куточків України, діти й дорослі з Чорнобильської зони.

З 1987 року діє санаторій-профілакторів «Антей», де також проходять курс оздоровлення діти й дорослі з радіактивно за­брудненої зони, з інших куточків України.

В Нових Санжарах свого часу створено справжню мере­жу піонерських таборів — дитячих оздоровниць. «Фонтан», «Орлятко», «Зміна», «Костер», «Дружба», «Буревісник» щолі­та перетворювались на справжнє гамірливе дитяче містечко. Більшість оздоровчих таборів і зараз щоліта приймає дітвору.

У 1969 році було відкрито туристичну базу «Нові Санжари», нині це приватне підприємство «Русава», призначення якого не змінилось — оздоровлення та відпочинок людей.

Ті, хто приїздить на відпочинок до Нових Санжар, з ціка­вістю знайомляться з історією славного містечка на Ворсклі, з його знатними людьми. Назвемо імена тих, ким гордяться новосанжарці:

Алексеев Павло Семенович — працював в органах вну­трішніх справ, нагороджений орденом Леніна.

Бездільний Михайло Павлович — художник.

Бунецький Василь Юхимович — перший керівник автоко­лони, очолював її впродовж багатьох літ.

Бурда Дарія Петрівна — десятки літ віддала педагогічній праці, нагороджена орденом Леніна.

Бут Микола Іванович — один з кращих водіїв району, лау­реат Державної премії.

Вусик Лука Корнійович — учасник бойових дій, все трудо­ве життя віддав розвитку будівельної галузі в районі.

Гененко Анатолій Тимофійович — відомий письменник.

Геращенко Олександр Петрович — режисер Харківського оперного театру.

Гнида Микола Юхимович — український народний поет XIX століття.

Деряжний Федір Іванович — відомий художник, працював у галузі станкового та декоративного мистецтва.

Довженко Олександр Миколайович — майстер спорту, керівник дитячої громадської організації — спортивний клуб «Олександр».

Долина Іван Іванович — науковець-енергетик, учасник будівництва Дніпрогесу, брав участь у післявоєнній відбудові Донбасу. Нагороджений двома орденами Леніна.

Іваникович Михайло Олексійович — начальник бурової, першим у районі удостоєний трудової нагороди незалежної України — ордена «За заслуги».

Камуз Павло Никифорович — учасник бойових дій, трива­лий час очолював районний відділ внутрішніх справ.

Клюшник Андрій Дмитрович — заслужений працівник промисловості, багато років очолював шкірзавод, учасник бо­йових дій.

Кобезький Федір Васильович — лікар з багаторічним ста­жем, у 50-ті роки нагороджений орденом Леніна.

Колодійчик Петро Опанасович — буровий майстер, наго­роджений орденом Леніна.

Коломак Катерина Йосипівна — кандидат медичних наук, багато років працювала у районній лікарні.

Кононенко Мусій Степанович — відомий письменник і фольклорист, помер (1922 р.) і похований у Нових Санжарах.

Корсун Галина Степанівна — військовий льотчик, наго­роджена багатьма бойовими орденами й медалями.

Костенко Олексій Якович — учасник бойових дій, трива­лий час очолював колектив меблевиків.

Крайник Кіндрат Кіндратович — очолював Новосанжарську середню школу, був головою Козельщинського райви­конкому, нагороджений орденом Леніна.

Кузьмін Петро Кузьмич — за мужність в боротьбі з воро­гом відзначений орденом Леніна.

Кулешова Галина Федорівна — заслужений вчитель України.

Кухаренко Яків Трохимович — самодіяльний поет, автор поетичної збірки «Доля», тексту Гімну Нових Санжар.

Кущ Віктор Андрійович — відомий кінооператор, лауреат Шевченківської премії.

Кущ Володимир Іванович — доктор фізико-математичних наук, працює в Інституті надтвердих матеріалів Національної академії наук України

Лазоренко Іван Григорович — учасник бойових дій, багато років керував фабрикою «Червоне проміння».

 Левенець Данило Петрович — художник. Лисенко Ольга Онисимівна — майже 60 років віддала робо­ті на фабриці «Червоне проміння», її вироби      демонструвалися на всесоюзних і міжнародних виставках.

Лисенко Сергій Васильович — доктор біологічних наук, працює в Інституті мікробіології РАН, м.Москва.

Мороз   Валентина   Андріївна —   заслужений   вчительУкраїни.

Олійник Борис Ілліч — видатний поет і державний діяч.Випускник Новосанжарської середньої школи.

Онищєнко Наталія Іванівна — півстоліття віддала педа­гогічній праці, в 1939 році першою в районі удостоєна ордена Леніна.

Пасічний Віталій Андрійович — відомий архітектор, пра­цював в архітектурно-проектувальних установах Полтави.

Пасько Олексій Панасович — за подвиги у Великій Вітчизняній   війні   удостоєний   звання   Героя   Радянського Союзу.

Петрук Іван Петрович — багато років очолював експеди­цію глибокого буріння, удостоєний багатьох державних наго­род.

Пилипенко Іван Макарович — ветеран освітянської спра­ви, ініціатор створення музею в райцентрі.

П'ятенко Іван Маркович — за мужність при форсуван­ні Дніпра в 1943 році удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

Рокитянський Василь Євгенович — засновник і багато­річний керівник самодіяльного народного оркестру народних інструментів.

Рубан Федір Юхимович — заслужений зоотехнік СРСР.

Санаров Іван Венедиктович — багато років працював головним геологом експедиції глибокого буріння, заслужений геолог України.

Синицька Любов Йосипівна — педагог, очолювала Новосанжарську школу, районний відділ освіти.

Сливка Роман Іванович — три десятиліття очолював дитячу музичну школу, згуртував прекрасний колектив викладачів.

Стефанов Микола Петрович — працював земським ліка­рем у Нових Санжарах з початку 1900-х років. Загинув під час війни.

Ткаченко Іван Максимович — учасник бойових дій, в по­воєнну пору працював на партійній роботі, тривалий час очо­лював районний відділ освіти.

Ткаченко Петро Максимович — учасник бойових дій, десятки літ віддав роботі в партійних органах, був секретарем райвиконкому.

Храмченков Віктор Олександрович — кандидат хімічних наук, працював старшим науковим співробітником Інституту атомної енергетики імені Курчатова.

Чернов Онисим Несторович — ветеран війни, багато літ очолював районну лікарню.

Чорнобай   Євдокія  Гаврилівна —   заслужений   вчитель України.

Щербак Павло Йосипович — учасник бойових дій, нагоро­джений орденом Леніна.

Яценко Лідія Олексіївна — ветеран журналістської спра­ви, більше двох десятиліть очолювала колектив редакції район­ної газети.

Продовжимо знайомство з містечком. У 1923 році Нові Санжари стали центром району, у 1925 році віднесені до катего­рії селищ міського типу.

Першим головою селищної ради після війни був Мих Митрофан Гаврилович, потім —Лисенко Михайло Онисимович, Шинкаренко Олександр Гнатович, Щербак Павло Йосипович, Панченко Микола Леонтійович, Коба Олексій Савич, Віблий Анатолій Максимович, зараз селищним головою працює Река Андрій Олександрович. Тривалий час секретарями виконко­му були Єщенко Євгенія Іванівна, Мордік Тетяна Луківна, нині на цій посаді — Олянич Валентина Григорівна.

Площа Нових Санжар — 651,9 га: під забудовою та приса­дибними ділянками — 308,5 га; орної землі — 64,33, пасовищ — 102,27 га, ріллі — 552,33 га (488 га належить приватній агрофір­мі «Обрій»). У приватній власності — 555,9 га землі. Виділено 115 паїв (318,5 га).

У навчально-виховному комплексі більше тисячі учнів, працює більше ста досвідчених педагогів, серед них — заслужений вчи­тель України Мороз Валентина Андріївна. У 2005 році відзначено столітній ювілей школи, яка за час свого існування дала пу­тівку в життя тисячам своїх вихованців. З початку 90-х років у  школі створено гімназійні класи, постійно оновлюється і поповнюється новим оснащенням матерально-технічна база.. Діють    -комп'ютерні класи, навчальні кабінети, бібліотека, два спорт­зали. Дитячий вокально-танцювальний ансамбль «Веселка» — багаторазовий учасник і призер міжнародних, всеукраїнських та обласних конкурсів.

Функціонують два дитячих дошкільних заклади на 320 місць — «Лелеченька» і «Сонечко», будинок дитячої і юнацької творчості, станція юних техніків, станція юних натуралістів. Є дитяча музична школа, дитяча юнацько-спортивна школа. Кілька років тому реконструйовано селищний стадіон, тепер він один з кращих в області. Тут відбуваються не лише спортив­ні змагання, а й різноманітні свята.

Працює центральна районна лікарня з поліклінічним хі­рургічним, неврологічним, терапевтичним, дитячим, полого­вим та іншими відділенням, діють центральна районна та апте­ка «Едельвейс».

В селищі широка торгова мережа. Працюють десятки ма­газинів районного споживчого товариства та приватних підпри­ємців.

Серед закладів культури — центр культури та дозвілля (кол. кінотеатр), районні бібліотеки для дорослих і для дітей, парк «Перемога», районний історико-краєзнавчий музей.

В селищі встановлено обеліск Слави, пам'ятники та пам'ят­ні знаки новосанжарському козацтву, Т.Г.Шевченку, В.І.Леніну, О.В.Коваленку, жертвам голодомору, воїнам-інтернаціоналістам, жертвам Чорнобиля.

З 2 січня 1932 року видається районна газета «Світлиця» (попередні назви — «Ленінським шляхом», «Червоний прапор», «Прапор» «Злагода»). На початку 60-х років регулярне мовлення веде ре­дакція районного радіо.

Селище газифіковане на 97 відсотків, збудовано три газо­постачальні підводи з різних газових родовищ, на дільницях Гора, Зарічка, Маджари — додаткові газопроводи. Райцентр повністю охоплений централізованим водопостачанням, пра­цюють 10 артезіанських свердловин. Каналізаційна мережа охоплює основні промислові підприємства, багатоповерховий житловий фонд. В селищі 110 вулиць і провулків, 90 з них мають тверде покриття, 70 відсотків заасфальтовано, інші засипані гранпродукцією.

В останні          роки особливо багато робиться для того, щоб селище стало окрасою новосанжарського краю. П'ять разів по­спіль за підсумками традиційного двомісячника озеленення, чи­стоти та благоустрою селищна рада і державне підприємство «Новосанжарське лісове господарство» виходять переможця­ми обласного огляду. Останні три роки  Нові Санжари отримують нагороду за перше місце серед селищ – районних центрів на Всеукраїнському конкурсі чистоти та благоустрою. Це здобуття всієї громади селища та селищного голови Андрія Реки.